ПОТЕРПІЛИЙ ЯК СТОРОНА ОБВИНУВАЧЕННЯ В СПРАВАХ ПРИВАТНОГО ОБВИНУВАЧЕННЯ.

 
 

ПОТЕРПІЛИЙ ЯК СТОРОНА ОБВИНУВАЧЕННЯ В СПРАВАХ ПРИВАТНОГО ОБВИНУВАЧЕННЯ.

О.Г. ПРЕДМЕСТНІКОВ, канд. юрид. наук, Державне управління охорони навколиш­нього природного середовища в Херсонській об­ласті.



1995-6134
УДК 343.123.6
ПОТЕРПІЛИЙ ЯК СТОРОНА ОБВИНУВАЧЕННЯ В СПРАВАХ ПРИВАТНОГО ОБВИНУВАЧЕННЯ

О.Г. ПРЕДМЕСТНІКОВ, канд. юрид. наук, Державне управління охорони навколиш­нього природного середовища в Херсонській об­ласті

Ключові слова: кримінальний процес України, потерпілий від злочину, приватне обвинувачення, обвинувальний висновок

Конституція України гарантує право гро­мадян на судовий захист від протиправних посягань на честь і гідність, життя і здоров`я, особисту свободу та майно [1]. Це означає, що особа, яка постраждала від злочину, має право на захист своїх прав та інтересів при проведенні дізнання, досудового слідства і в суді.
З прийняттям нового Кримінального ко­дексу України та запровадженням «малої су­дової реформи» сталися істотні зміни в пра­вовому вираженні та регламентації прова­дження справ приватного обвинувачення.
В нормах кримінально-процесуального законодавства, що стосуються прав, повно­важень, обов'язків та функцій потерпілого, як сторони приватного обвинувачення, є ду­же багато прогалин і суперечностей. Напри­клад, відповідно до ст.223 КПК, потерпілий, подаючи скаргу до суду, має зазначити на вимогу судді додаткові відомості про особу, яку він обвинувачує у вчиненні злочину, такі, що не лише унеможливлюють їх збирання, але й суперечить дане збирання Конституції України (ч.1 ст.32 Конституції України).
На жаль, у криміналістичній науці на да­ний час не існує наукових досліджень, спеці­ально призначеного питанню потерпілого, як стороні обвинувачення у справах приватного обвинувачення.. Втім, окремим питанням в різні часи приділяли увагу А.Я. Дубинський, В.С. Зеленецький, А.В. Іщенко, М.В. Кости-
цький, В.К. Лисиченко В.З. Лукашевич, О.Р. Михайленко, М.М. Міхеєнко, А.Г. Мі-хайлянц, В.В. Попелюшко, К.Ф. Скворцов. Але здебільшого в працях науковців функція обвинувачення загально, а не зі сторони по­терпілого, як сторони обвинувачення у спра­вах приватного обвинувачення.
Тому ціллю статті є аналіз науково-теоретичних джерел, діючого законодавства України та виявлення стану і визначення те­нденції правового забезпечення формування та реалізації прав потерпілого у справах приватного обвинувачення. Новизна одер­жаних результатів полягає в тому, що за ха­рактером та змістом розглянутого питання в статті комплексно досліджується питання потерпілого, як сторони обвинувачення у справах приватного обвинувачення. Удоско­налено визначення поняття потерпілого, як сторони приватного обвинувачення.
За кримінально-процесуальним законо­давством України потерпілим визнається фі­зична особа, якій злочином заподіяно мора­льну, фізичну або майнову шкоду.
Потерпілий від злочину в значній більшо­сті випадків заінтересований в тому, щоб відносно злочинця було порушено криміна­льне переслідування, а сам він був визнаний у встановленому порядку потерпілим і мав можливість відстоювати в кримінальному процесі свою позицію; щоб на особу, яка вчинила злочинне діяння, була покладена кримінальна відповідальність, а йому була би повністю відшкодована шкода. Постраж­дала від злочину особа має можливість від­стоювати свої права та законні інтереси на всіх етапах провадження у справі [2, с.98].
З прийняттям нового Кримінального коде­ксу України, по-перше, були декриміналізо-вані наклеп та образа (ст.ст.125, 126 КК 1960 р.), й у зв'язку з цим звужено коло справ при­ватного обвинувачення. По-друге, зміни тор­кнулися процесуального регулювання етапу порушення таких справ. По-третє, як і в спра­вах публічного обвинувачення, скасовано ін­ститут віддання обвинуваченого до суду. По-четверте, звужено коло рішень судді, які можуть бути оскаржені, та коло суб'єктів їх оскарження, а також змінено момент початку перебігу строку оскарження.
Зазначені зміни та нововведення важко оцінити однозначно. Так до позитивних но­вовведень можна віднести:
- скасування інституту віддання обвину­ваченого до суду, як непритаманного суду та правосуддю;
- більш чітку регламентацію рішень, які суддя може прийняти за результатами роз­гляду скарги, в тому числі про надіслання її, за наявності для цього підстав, за належністю;
- вручення підсудному не пізніше як за три доби до дня слухання справи не тільки повіс­тки про виклик його в судове засідання, а й вручення у цей же термін копії скарги потер­пілого та копії постанови судді про порушен­ня кримінальної справи (чч.2, 3 ст.251 КПК),
Стосовно решти нововведень, на нашу думку, не можна сказати, що вони повністю позитивні.
Сьогодні кримінально-процесуальний за­кон до справ приватного обвинувачення, тобто до справ про злочини, що порушують­ся не інакше, як за скаргою потерпілого, яко­му і належить у такому разі право підтриму­вати обвинувачення, відносить справи про злочини, передбачені ст.125 КК (умисне лег­ке тілесне ушкодження), ч.1 ст.126 КК (по­бої) та справи про злочини, передбачені ст.356 КК (самоправство) щодо дій, якими заподіяно шкоду правам та інтересам окре­мих громадян (ч.1 ст.27 КПК).
Що стосується повної декриміналізації наклепу, то навряд чи це є виправданим та обґрунтованим кроком, оскільки наклеп іно­ді зводиться до обвинувачення у тяжкому чи особливо тяжкому злочині в друкованому чи іншим способом розповсюдженому творі, з використанням засобів масової інформації тощо. Це діяння суттєво торкається таких охоронюваних Конституцією України зага­льнолюдських цінностей, як честь та гідність людини як члена суспільства та громадяни­на, що боляче сприймається потерпілою осо­бою, іноді призводить до тяжких наслідків
для неї та її близьких [3, с.6]. Тому слід ви­знати, що декриміналізація кваліфікованих видів наклепу (ч.2 і ч.3 ст.125 КК 1960 р.) іс­тотно зменшила рівень правових гарантій за­хисту честі й гідності особи, а саме, позбави­ла громадян кримінально-правових та кримі­нально-процесуальних гарантій їх захисту.
Зміни процесуального регулювання етапу порушення кримінальних справ призвели до ускладнень і навіть унеможливили подачу та прийняття суддею скарг про порушення справ приватного обвинувачення.
Справа полягає в тому, що раніше закон не вимагав чітко визначеної форми та змісту такої скарги. Більше того, в одному випадку приводом до порушення справ приватного обвинувачення закон іменував скаргу (ч.1 ст.27 КПК в ред. ст.251 КПК в редакції зако­ну від 28.12.1900 р.), і особі, для того, щоб суддя порушив справу, достатньо було по­слатися у цьому процесуальному документі на законні підстави для порушення криміна­льної справи, тобто, у чому дістали вияв зло­чинні дії особи, час, місце події, навести до­кази на підтвердження вчинення злочину та викласти прохання про порушення криміна­льної справи щодо конкретної особи. Такий мінімум вимог давав можливість на звернен­ня до суду за захистом своїх прав та закон­них інтересів у порядку кримінального судо­чинства усім особам, навіть мало знайомим із законом, якщо злочином їм було заподіяно майнову, фізичну та (або) моральну шкоду [4, с.28].
Новий закон встановив, що тепер скарга потерпілого повинна відповідати вимогам, які Кримінально-процесуальним кодексом встановлені для обвинувального висновку (ст.223 і ст.224 КПК ), і якщо вона не відпо­відає цим вимогам, суддя залишає скаргу без розгляду та повертає її особі, яка подала ска­ргу (п.1 ч.2 ст.251 КПК).
Тобто, новий закон передбачив вимоги щодо форми та змісту скарги, виконати які неможливо не лише пересічному громадяни­нові, але й фахівцеві в галузі права, чим практично позбавив осіб, потерпілих від злочинних посягань, можливості на звернення до суду за захистом своїх прав та інтересів у порядку приватного обвинувачення. Адже у кримінально-процесуальному законодавстві зазначено, що після закінчення слідства і ви­конання вимог статей 217-222 цього кодексу слідчий складає обвинувальний висновок (ч.1 ст.223 КПК України).
Обвинувальний висновок складається з описової і резолютивної частини. В описовій частині зазначаються: обставини справи, як їх встановлено на досудовому слідстві, міс­це, час, способи, мотиви і наслідки злочину, вчиненого кожним з обвинувачених, а також докази, які зібрано у справі, і відомості про потерпілого; показання кожного з обвинува­чених по суті пред'явленого йому обвинува­чення, доводи, наведені ним на свій захист, і результати їх перевірки, наявність обставин, які обтяжують чи пом'якшують його пока­рання (ч.2 ст.223 КПК України).
При посиланні на докази обов'язково за­значаються аркуші справи (ч.3 ст.223 КПК України).
В резолютивній частині наводяться відо­мості про особу кожного з обвинувачених, коротко викладається суть обвинувачення з зазначенням статті кримінального закону, яка передбачає даний злочин (ч.4 ст.223 КПК України).
Обвинувальний висновок підписує слід­чий з зазначенням місця і часу його складен­ня (ч.5 ст.223 КПК України).
Якщо обвинувальний висновок складено мовою, якою не володіє обвинувачений, його має бути перекладено на рідну мову обвину­ваченого або на мову, якою він володіє. Пе­реклад обвинувального висновку приєдну­ється до справи (ч.6 ст.223 КПК України) [5, с.576].
А ст.224 вимагає додати до обвинувально­го висновку: 1) список осіб, що підлягають виклику в судове засідання, з зазначенням їх адреси і аркушів справи, де викладені їх по­казання або висновки; 2) довідку про рух справи та про застосування запобіжного за­ходу з зазначенням часу і місця тримання під
вартою кожного з обвинувачених, якщо вони заарештовані; 3) довідку про речові докази, про цивільний позов, про заходи, вжиті до забезпечення цивільного позову і можливої конфіскації майна; довідку про судові витра­ти в справі за час досудового слідства з по­силанням на відповідні аркуші справи.
У списку осіб, які підлягають виклику в судове засідання з метою нерозголошення відомостей про осіб, щодо яких в порядку, передбаченому ст.52-1 та ст.52-3 цього Ко­дексу, застосовані заходи безпеки, замість їх справжніх прізвища, ім`я, по батькові зазна­чаються псевдоніми, а замість адреси - назва органу, який здійснює заходи безпеки, та йо­го адреси.
Повний текст вказаних статей, а саме ст.223 і 224 КПК, наведений в даному випа­дку для того, щоб без зайвих коментарів продемонструвати - жодна скарга про пору­шення кримінальної справи приватного об­винувачення просто не може відповідати за­значеним вимогам, а отже, суддя у повній відповідності із законом може залишити без розгляду та повернути особі будь-яку скаргу.
Однак далеко не всі судді дотримуються дослівно змісту вимог ст.251 КПК. Більшість задовольняється викладенням у скарзі під­став для порушення справи, наведенням до­казів та прохання про порушення справи щодо конкретної особи.
Між тим уже там, де судді вимагають від скаржника вказувати в скарзі додаткові дані, наприклад, зазначити відомості про обвину­вачену особу, які мають матеріальне- та про­цесуально-правове значення у справі, і які, згідно зі ст.223 КПК, наводяться слідчим в обвинувальному висновку, а саме: прізвище, ім`я та по батькові, рік народження, місце проживання, сімейний стан, місце та рід за­нять, громадянство, дані про судимість тощо, і при неодержанні цих умов залишають скар­гу без розгляду та повертають її, особа по­вністю втрачає можливість судового захисту своїх прав та інтересів. І справа не тільки в тому, що потерпілий не має змоги зібрати такі відомості особисто, він і не вправі ряд
таких даних збирати, оскільки не «допуска­ється збирання, зберігання використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини» (ч.1 ст.32 Конституції України). Отже потерпілий у справах, які порушують­ся не інакше, як за їх скаргою, загнані в глу­хий кут - їх справа не може відповідати ви­могам нині чинного закону (ст.251 КПК) без викладення всіх передбачених законом відо­мостей (статті 223, 224 КПК), суд не вправі порушити кримінальну справу - з цього ви­пливає замкнуте коло [6, с.44].
Критичної оцінки заслуговує також нове правило про те, що оскарженню підлягає лише постанова судді про відмову в пору­шенні кримінальної справи, апеляцію до апеляційного суду вправі подавати тільки особа, яка подала скаргу, і подати апеляцію вона може протягом семи діб з дня винесен­ня постанови (ч.5 ст.251 КПК).
Становище потерпілого як сторони обви­нувачення в справах публічного обвинува­чення дещо краще. Потерпілий в якості об­винувача може виступати поряд з прокуро­ром, так і без нього. В цьому випадку стано­вище потерпілого як обвинувача багато в чому схоже зі становищем прокурора. Голо­вна відмінність полягає в тому, що потерпі­лий захищає лише свої права. Потерпілий, як і прокурор та інші учасники судового проце­су, бере участь в судових дебатах. Ненадання слова в судових дебатах потерпілому, як й іншим учасникам судового процесу, може тягти за собою скасування вироку у повному обсязі або у частині цивільного позову [2, сі 00].
Отже, слід дійти до таких висновків. Про­вадження у справах приватного обвинува­чення має свої особливості, власну специфі­ку, істотно відмінну від провадження справ публічного обвинувачення. З цієї причини в процесуальному законі доцільно проваджен­ню у таких справах виділити окремий розділ, як диференційованій формі судочинства, чі-
тко визначивши правовий статус суб'єктів, які беруть у ньому участь та наділивши сто­рони достатнім комплексом повноважень по відстоюванню своїх прав та інтересів, дове­денню перед судом своєї правоти.
Оскільки судове слідство не провадиться у таких справах, а складність встановлення у них дійсних фактичних обставин справи ні­чим не поступається справам публічного об­винувачення, більше того, часто-густо вима­гає проведення судово-слідчих дій, не харак­терних для судового розгляду (огляд місця події, відтворення обстановки та обставин події), запровадження інституту судових слі­дчих (чи слідчого судді) для забезпечення сторонам реальної можливості здійснення їх процесуальних прав та сприяння суду у встановленні об'єктивної істини - нагальна практична потреба.
Потерпілий в якості обвинувача в справах приватного обвинувачення може виступати поряд з прокурором, так і без нього. В цьому випадку становище потерпілого як обвину­вача багато в чому схоже зі становищем про­курора. Головна відмінність полягає в тому, що потерпілий захищає лише свої права
ЛІТЕРАТУРА
1. Конституція України : Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 черв­ня 1996 р. - К. : Преса України, 1997. - 80 с.
2. Попелюшко В. Справи приватного об­винувачення: актуальні проблеми, законода­вчі парадокси / В. Попелюшко // Право України. - 2006. - № 4 - С. 98-100.
3. Потебенько М. А. Про Конституцію за­були / М. А. Потебенько // Вісник прокура­тури. - 2002. - № 1. - С. 6-9.
4. Михеєнко М. М. Кримінальний процес України : підручник / М. М. Михеєнко, В. Т. Нор, В. П. Шибко. - 2-ге вид., перероб. і доп. - К. : Либідь, 1999. -С. 137-141.
5. Тертишник В. М. Науково-практичний коментар до Кримінально-процесуального кодексу України / В. М. Тертишник. - К. : А.С.К., 2002. - 1056 с.


Создан 20 сен 2009



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником
 
Продвижение Вашего Бизнеса в Интернете. Компания Maklen
Офіційний сайт Солом'янської районної у м.Києві адміністрації